ПРОМІНЬ, ЩО НЕ ГАСНЕ. До 70-річчя Ореста Яцківа




   Відома істина, мабуть, для кожного, хто належить до педагогічного гурту: якщо йдеться про сутність уроку, то одна з найвагоміших ознак полягає в тому, щоб однозначно визначити й сформулювати його завдання. Сумніву не маю: Орест Яцків завжди володів даром не тільки формувати уявлення, але й розширювати ці логічні судження. Він поглиблював те чи інше поняття, шукаючи зображальність в улюбленій мелодії…

   Пригадую нашу, як виявилося, останню зустріч, що припала на 14 червня 2005 року. Тоді впала в око готовність мого – чутливого до всього – співрозмовника осмислювати складні музичні «інтонації», які він легко єднав зі словесними. Та це й не дивно, бо Орест Яцків 1964 року успішно завершив словесні студії на філологічному факультеті тодішнього Дрогобицького педагогічного інституту ім.Івана Франка. Хто знає, може, ми бачилися й раніше. А саме у місті над Ужем, де він, власне, як керівник кафедри теорії, історії музики та гри на музичних інструментах упродовж 80-их рр. неодноразово бував у стінах Ужгородської середньої школи №2 і передавав свій досвід відомому творцеві авторської музичної школи Золтану Жовчаку…

   Що ж, уявність також належить до «імовірного світу фольклору», якщо йдеться про певне трактування того чи іншого бажання. Мені видавалося, приміром, що Орест Яцків був на відстані серця філологом.

   Як і де віднайти свідчення? Вони містяться на сторінках таких його праць, як «Твір Івана Франка «Перехресні стежки» (1964), «Із спостережень над поемою Шевченка «Неофіти» (1964), «Щоденник-повість» Павла Тичини «Подорож з капелою К.Стеценка» (1991), «Петро Ніщинський – славний композитор і поет-перекладач» (2002). А ще б додати змістовні розвідки про поетичний ужинок Віри Вовк, Михайла Шалати, незрівнянного поета-композитора Володимира Івасюка. Вже не кажу про інші студії, що творять цілісний його доробок (близько 200 опублікованих позицій), власне, як вченого-музикознавця.

   Звісно, не обійти біобібліографічний довідник «Кафедра музикознавства та фортепіано», що став чи не лебединою працею Ореста Яцківа. Адже ця праця побачила світ (Дрогобич, 2005) напередодні відходу її творця за межу Вічності. Вона спричиняє авторові цих рядків додаткову рефлексію, бо саме на її титульну сторінку лягли незабутні дарчі слова про динаміку людської приязні. Бо ж тут, як і в музиці, бувають рухи різної амплітуди: мала динаміка означає тихо, а іноді тихенько, а велика – голосно…

   Словом, науковець-педагог вміло «зчитував» інформацію про так зване співінтонування, що нерідко служить одним із вагомих чинників до розумового, інтелектуального й емоційного самовираження. А звідси – усвідомлене сприймання засобів не тільки музичної виразності, але й елементів мови, інтерпретації, а відтак – характеру, настрою, образу твору (приміром, «Заповіт» Тараса Шевченка; релігійні твори Миколи Лисенка; твори поета-пісняра Левка Лепкого тощо). Так, він був чутливим до всякої кривди та кожної доброї новини. Згадується, як він радів, коли його поличка поповнювалася новим випуском «Календаря класного керівника», де він був постійним автором. Аж ось нині, на двадцятому році незалежності Української держави, до цього винятково корисного посібника для вчителів (упорядник – професор Юрій Кишакевич) припали тривоги: нема замовлень! Як це так? «Цо ся дзєє?» – хтось питає польською, щоб підкреслити стан дивини, що запанував у відповідних осередках освіти. Годі б «таке» пережити одержимим!

   Орест Яцків явив світові свій день на світанкових зорях – 2 січня 1942-го, коли навколо панував лишень ритм двобою: нечувано грізними були вила спровокованої війни, а її носії, здавалося, гралися зі смертю. Вони плескали, стукали, тупали, ляскали, щоб перекроїти та переділити небо й землю… Де там урочисто вести різдвяну «Тиху ніч, святу ніч»?! До речі, про цю знамениту німецькомовну пісню, що з’явилася 1818 року (слова Франца Грубера, музика Йозефа Мора), дрогобицький дослідник написав спеціальну розвідку, опубліковану на сторінках цінного альманаху «Бойки» за 1995 рік.

   Непоправне сталося під знаком Покрови, коли 15 жовтня 2005 року навічно закотилися зорі Ореста Яцківа. Розсипалися іскри жалю, утворюючи вогняне коло світлої пам’яті. Звідси – виразний акцент: Незабутній полишив живим святість процесу творення, виявив для людей свою премудрість чистого поступу.

   А ще – бути постійно схвильованим і жити у поті чола…

 

Микола ЗИМОМРЯ

(04 січ 2012)

 



Создан 03 фев 2012