НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ БОГДАНА П"ЮРКА




У полум’ї пісня

Дзвеніла, палала,

Енергію слова

І звуків єднала.

Про сонце, про волю,

Про щастя співалось,

Та, жаль, на півслові

Життя обірвалось.

 

 

   Сумними словами починаю я свою розповідь про людину, мистця, патріота, одного із кращих диригентів і організаторів мистецьких дійств у галицькому краю, а згодом – великого пропагандиста української класики на теренах Європи й Америки Богдана П’юрка. «Це була людина великої активності!» – казав про нього відомий піаніст і педагог Роман Савицький. Казав, бо знав його з дитячих літ. Вони обидва ще підлітками брали уроки музики у тоді ще студента Вищого музичного інституту ім.М.Лисенка, а невдовзі – відомого композитора, диригента й педагога Антона Рудницького. Про ті далекі роки у своїй книзі «Про музику і музикантів» Антін напише: «Пригадую, як перед від’їздом до Берліна на дальші студії я привів до Василя Барвінського й «передав» йому двох зовсім молодих юнаків, у таланти яких вірив: Богдана П’юрка і його шкільного товариша Романа Савицького».

   Богдан П’юрко з’явився на світ у місті Немирів (тепер – селище міського типу Яворівського р-ну Львівської області) 4 листопада 1906 року в родині судового радника. Його дід був священиком, який після смерті дружини став каноніком капітули св.Юра у Львові. Мати мистця була успішною піаністкою. Ще з четвертого класу Самбірської чоловічої гімназії Богдан зацікавився оркестровою музикою, а 17-річним став добрим знавцем європейської класичної музики. Ці знання значно поповнилися в роки, коли він навчався у Львівському музичному інституті ім.М.Лисенка (клас композиції Василя Барвінського). «17-18-літнім юнаком, – пише Роман Савицький, – Б.П’юрко «сидів» у симфонічній літературі так добре, як ніхто з нас, учнів Музичного інституту, і ніщо не могло його затримати від їзди до Львова (постійно жив у Самборі), коли там виконували симфонії Бетговена, опери, ораторії, або щось інше».

   У 1927 році Богдан закінчив музичний навчальний заклад у Львові та за порадою В.Барвінського й А.Рудницького поїхав до Праги, де став студентом консерваторії (хорове диригування, клас проф. Томаша Долєжіля). На той час Прага була одним із музичних центрів Європи. Тут були два оперні театри, чеська і німецька філармонії, в яких працювали відомі світові диригенти Г.В.Штайнберг, Отакар Острчіль, Вацлав Таліх та українець Микола Малько. Саме такого життя хотілося Богданові. Мов оп’янілий поринув він у вирій концертного життя міста. Бажання було, а все інше взяли на себе батьки, які були досить заможними і могли забезпечити сина повною мірою.

   Непомітно пролетіли три роки навчання, і, коли навесні1930-го Богдан задумався про своє призначення, виявилося, що знайти відповідне місце роботи – не так просто. До польського оркестру українців не допускали, а опера в Галичині була лише одна – у Львові, де вільних місць не було. Залишалося звернутися до Антона Рудницького, який тоді працював диригентом Київської опери. І полетів до Києва Богданів лист, де він писав: «Власне закінчую консерваторію. Порадь, що робити далі?» І вчитель допоміг. Восени 1930-го, згідно з контрактом, підписаним на два роки, Богдан П’юрко почав працювати на посаді корепетитора Київської опери.

   Початок роботи був багатообіцяючим. Йому й не гадалося, що коли-небудь зможе працювати з прославленими співаками України, якими були Марія Литвиненко-Вольгемут, Іван Паторжинський, Марія Сокіл, Михайло Голинський та інші. Робота дарувала молодому мистцеві велике задоволення. Але невдовзі життя в Україні стало нестерпним. Москві перестала подобатися українізація окраїни імперії, яку називали Малоросією. У Києві розпочалася «чистка кадрів», а найперше потрібно було позбутися впертих галичан. Контракт із Богданом розірвали, і він, пропрацювавши у столиці України ледь більше року, повернувся до Львова. І тут знову на допомогу прийшов все той же Антін Рудницький, запросивши свого улюбленого учня до Дрогобича на посаду другого диригента Дрогобицького драматичного театру. А за три місяці Богдан став першим диригентом, бо Антона Рудницького викликали до Львова.

Молодий музика взявся за працю із захопленням. Активності й ініціативності йому не бракувало. Крім диригування театральним оркестром, він ще й став директором Дрогобицької філії Львівського вищого музичного інституту ім.М.Лисенка та перебрав від о.Северина Сапруна керівництво «Дрогобицьким бояном». Йому все вдавалося. Згодом Богдан так підніс мистецький рівень хору, що в 1942 році той завоював перше місце на конкурсі хорових колективів, присвяченому 100-річчю уродин М.Лисенка, який відбувся у Львові. Дрогобицький період життя мистця був до краю наповненим і зрілим у розумінні практики хорового й оркестрового диригування, хоч за спеціальністю Богдан був піаністом. Свідченням цього є репертуар хору «Дрогобицький боян», який у роки керівництва Богданом виконував не тільки обробки народних пісень, але й твори великої форми, якими були кантати «Радуйся ниво неполитая» і «Б’ють пороги» М.Лисенка, ораторія «Месія» Г.Генделя, духовна композиція «Сабат Матер» Дж.Россіні й інші. Із хором виступали відомі співаки Михайло Голинський, Василь Тисяк та Ольга Лепкова. Не менш успішними були досягнення в диригуванні оперними виставами, які ставив «Підкарпатський драматичний театр». Серед керованих ним опер були: «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, «Наталка Полтавка» і «Ноктюрн» М.Лисенка, головні ролі в яких виконувала випускниця Львівського музичного інституту ім.М.Лисенка (клас М.Прийми) Вероніка Цегельська. Петра в «Наталці Полтавці» часто виконував Дмитро Тисяк (брат Василя). Серед драматичних вистав часто ставили «Сватання на Гончарівці», «Москаль-Чарівник», «Ой не ходи, Грицю», «Сорочинський ярмарок» і ін. Не забракло мистцеві й простого людського талану. Йому пощастило виграти в лотерею доволі значну суму грошей, за які наспіл із приятелями він купив будинок на вулиці Стрийській. У Дрогобичі Богдан зустрів і своє перше кохання в особі Ольги Терлецької.

   Були сили, знання, вміння та бажання послужитися своєму народові на ниві музичної культури, але час для життя виявився неймовірно жорстоким. Перед самими Великодніми святами 1944-го Б.П’юрко разом із дружиною Ольгою подалися на Захід. Розпочався період першої в його життя еміграції.

   Зупинившись на деякий період у місті Карльсфелді, Богдан займався випадковими заробітками, переважно уроками музики. Так тривало до кінця війни, після чого Богдан згуртовує навколо себе українські мистецькі сили і в Карлсфелді, а пізніше – у Мюнхені створює симфонічний оркестр і колектив оперних співаків під назвою «Український оперний ансамбль». Так вперше в історії, на території Німеччини, з’явився високопрофесійний український театр, який ставив опери «Фауст» Ш.Гуно, «Чіо-Чіо-Сан» та «Богема» Дж.Пуччіні, «Кармен» Ж.Бізе, «Фіделіо» Л.Бетговена, «Паяци» Р.Леонкавалло, «Кавалерія Рустикана» П.Масканьї, «Циганський барон» Й.Штрауса тощо. Провідними співаками ансамблю були Ірина Туркевич-Мартинець, Іван Гош, Лідія Горн, Наталя Носенко, а згодом – Л.Рейнарович, композитор Ігор Соневицький і диригент Іван Задорожний. Не забували мистці і українських опер, із-поміж яких найчастіше ставили «Ноктюрн» М.Лисенка.

   1949 року Богдан П’юрко з дружиною Ольгою емігрують до США. Цікаві речі розповів мені про це Євген Паранюк – людина небуденної долі, великий патріот України, письменник, меценат і громадський діяч, який виїздив в еміграцію разом із сімейством П’юрків. Із його слів я дізнався, що вони перетинали Атлантичний океан військовим кораблем «Генерал Гаан», на якому було більше 200 українців і серед них – відомий січовий стрілець, поет, автор відомих пісень «Гей, видно село», «Бо війна війною», «І снилося з ночі дівчині», «Маєва нічка» та музики всесвітньо відомих «Журавлів» Левко Лепкий із дружиною Марією. «А де українці, – розповідає пан Євген, – там і пісня. Левко взявся за організацію хору, а Богдан – за керівництво ним. І хоч нелегко давалася ця мандрівка людям (вони нездужали на морську хворобу), хлопці організували хор із 50 осіб і щодня проводили проби з ним». А незадовго до прибуття в Нью-Йорк колектив хору виступив перед корабельним персоналом із концертною програмою. Капітанові українці подарували подушку з вишитими на ній словами: «На незабутній спогад капітану від співучої України». До Нью-Йорка прибули 15 липня 1949-го.

   Наприкінці літа 1949-го подружжя П’юрків прибуло до Детройта, а вже день 16 жовтня став, як сповіщалося в газеті «Свобода», «світлим і історичним моментом для української громади Детройту». Справа в тому, що цього дня в «місті моторів» відбувся перший привітальний концерт новоствореного «Українського оперного ансамблю» під керівництвом Б.П’юрка, до складу якого ввійшли відомі оперні співаки Лідія Горн (драматичне сопрано), Наталя Носенко (ліричне сопрано), Михайло Мінський (баритон), Ігор Зейферт (тенор) та Михайло Ольховий (бас).

   Українська громадськість Детройта зацікавлено зустріла таке повідомлення, і зал Українського народного дому, де відбувся перший виступ ансамблю, був переповнений настільки, що десь близько ста присутнім довелося слухати стоячи. А слухати було що. На концерті виконувалися арії, дуети та квартети з опер «Тарас Бульба», «Кармалюк», «Сільська честь», «Паяци», «Тоска», «Циганський барон», твори композиторів Гайворонського, Фоменка, Нижанківського, Січинського, Витвицького та ін. Із промовою виступила Юлія Шустакевич, відома драматична артистка і оперна співачка. У залі панувала атмосфера піднесення та гордості за нашу українську культуру, пісню й народ. І вже після першого успішного виступу було заплановано подальші концерти і тури. У газеті «Свобода» від 1 лютого 1950 року повідомлялося: «Відомий український Оперний ансамбль під керівництвом Богдана П’юрка відбуде концертне турне по більших українських громадах. 10 лютого ансамбль дасть концерт в Обурн (Нью-Йорк), наступного дня в Сиракюзах, а 12 лютого в Рочестері. Плануються концерти в Нью-Йорку і Філадельфії». За короткий час колектив цього ансамблю здійснив декілька концертних турів містами США та Канади.

   Але основною мрією мистця все ще залишалася нездійснена до цих пір місія створити симфонічний оркестр, який би міг пропагувати на заокеанських берегах українську музику. До цієї мети він ішов чотири довгі роки. Дебют такого колективу відбувся 1 лютого 1953 року. Із цього приводу в листі до Романа Савицького Богдан П’юрко писав: «Це йшло вповні по лінії моїх бажань, щоб нарешті наша громада набрала смаку до інструментальної музики та перестала бути тільки односторонньо зацікавленою вокальними творами. Справа вимагає енергії і великого вкладу праці. Але оплачується стократно, більш без порівняння, чим всі анемічні національні імпрези з промовами сенаторів».

   22 березня 1953-го цей концерт було повторено у Торонто. Щоправда, із доповненням п’яти ліричних романсів Віктора Косенка, які виконала оперна співачка Лідія Черних. Такі ж концерти мали відбутися у Нью-Йорку та Філадельфії, а при можливості – у всіх великих містах США та Канади. На жаль, виступ у Торонто для маестро став другим і останнім у житті. Повернувшись до Детройта, Богдан П’юрко дізнається, що є невиліковно хворим. Він помер 23 жовтня 1953 року на 47-му році життя.

   Українська громада з глибоким смутком сприйняла цю втрату. У некролозі, опублікованому в журналі «Нові дні» за листопад 1953-го, писалося: «Зі смертю Богдана П’юрка наша еміграція втратила людину високої культури, великих творчих можливостей, людину, яка горіла любов’ю до нашого народу й культури». Все – у руках Божих, хоча заслуги перед суспільством все ж таки оцінюють люди. Недоспіваною піснею стала для нас діяльність мистця, але й те, що він устиг зробити, залишило в історії музичної культури помітний і важливий слід.

 

Анатолій ЖИТКЕВИЧ, Торонто, Канада

(18 лис 2011)



Создан 03 фев 2012